Дусино розміщено на схилах гір Карпат за 11 км від міста Сваляви.   Воно розкидано по обидва боки гірської річки Дусинка, між горами Блиска та Кучера з півночі та Великого діла з півдня. 
Назва села походить від   слова « душити », « дусити », яке виникло у зв’язку з тим, що з усіх боків село стискали гори, немов душили його. За переказами, село Дусино вимокло у 15 столітті. Першими жителями села були розбійники Мелеші та Метеньки, які поселилися в урочищі Чоконьовиця. 
Територію села з давніх часів називали « долиною смерті » . Таку назву місцевість отримала тому, що земля на цій території була неродючою і люди гинули від нестатків і хвороб. 
Під час окупації Закарпаття від фашистською Угорщиною село називалося « Зейгов ». 

 

Особистості

ШЕРЕГІЙ ЮРІЙ АВГУСТИН (16.1.1907 — 25.5.1990) — видатний організатор театрального життя, режисер, актор, драматург, історик закарпатського театру. Народився у с. Дусино. У 1926 закінчив Ужгородську гімназію, у 1930-філософський ф-тет Кардового ун-ту в Празі. Засновник, актор і режисер аматорського гуртка “Верховина” в Празі (1927-30) і театральної студії “Веселка” в Ужгороді (1931). У 1931-34 працював в аматорських театральних гуртках Хуста і Великого Бичкова. У 1934-39 – фундатор і режисер першого українського професійного театру Закарпаття, діяльність якого мала великий вплив на національне відродження народу. Після окупації Карпатської України угорськими військами в березні 1939 емігрував до Югославії, де працював режисером і актором аматорських театрів русинів-українців. У 1942-43 — директор, режисер і актор української драматичної студії в Празі, у червні-серпні 1942 – головний режисер українського театру-студії у Львові. З вересня 1942 до липня 1944 – засновник і адміністративний директор “Підкарпатського театру” в Дрогобичі. Після закінчення Другої світової війни жив у Чехословаччині. Працював режисером у театрах Братислави, Пряшева (1946-58), Кошице (1947-54), Комарно. Викладав у філії акторської академії в Кошице і школі мистецтв у Братиславі. Протягом життя здійснив 255 постановок, у т. ч. майже 200 музичних вистав. У постановці Ш. йшли “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка”, “Маруся Богуславка”, “Сорочинський ярмарок”, “Ой не ходи, Грицю”, “Хмара” та ін. Виступав і в провідних ролях у своїх постановках. Автор драматичних творів “Нова генерація” (1929), “Голодний” (1934), “Слово і серце” (1934), “Рафі-Мафі -божок гніву, або з Ужгороду до Абісинії і назад” (1935), “Часи минають” (1938) та ін. Переклав 28 п’єс і оперет на українську та словацькі мови, писав спогади, статті, рецензії. Автор “Нарису українських театрів Закарпатської України до 1945 року” (1993) -своєрідної енциклопедії театрального життя Закарпаття у міжвоєнний і воєнний періоди. Помер у Братиславі (Словаччина).

 

Країна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Свалявський
Рада/громада Дусинська
Код КОАТУУ 2124082301
Основні дані
Населення 1672
Поштовий індекс 89332
Телефонний код 3 803 133
Географічні дані
Географічні координати 48°30′36″ пн. ш.23°06′19″ сх. д.
Місцева влада
Адреса ради 89332, с. Дусино, вул. Миру, 98

 

ЛЕГЕНДИ

 

Вдовина дочка

Жила собі в Дусині одна вдова. Мала вона єдину доньку. Дівчина була й не дуже гарна, й не дуже погана. Лише завжди ходила невесела, бо не мала коханого. Це її дуже засмучувало. Були в селі й гірші за неї дівчата, але мали коханих, виходили заміж. Часто ходила відданиця на вечорниці, але й там не вподобала хлопця. Тоді вона перестала навідуватись туди.

Жаль їй стало себе. Розплакалась вона якось та з розпачу промовила: «Хай би до мене хоч чорт прийшов».

Десь через тиждень до вдови у двір зайшов дуже гарний леґінь. Він був не тутешній, бо ні дівчина, ні мати його не знали. Попросив напитися води, а сам спідлоба поглядав на дівчину. І мати, і дівчина зраділи, що може і в їхню хату зазирне щастя.

Хлопець домовився з Ганною (так було звати дівчину), що прийде ввечері. Прийшов одного вечора, другого, третього… Дівчина радіє, ходить щаслива і думає, що, мабуть, Бог почув її молитви. А сама, дурненька, забула, що не Бога, а нечисту силу просила.

Сиділа Ганна якось зі своїм хлопцем, сміялася, жартувала. Сіли вечеряти. Зі столу випадково впала виделка. Дівчина нахилилася, щоб підняти її і… Боженьку! Замість ніг у свого коханого вона побачила ратиці… Дівчина так злякалася, що знепритомніла. Коли леґінь пішов, вона про все розповіла матері. Мати теж злякалася і здогадалася, що то чорт. «Треба щось робити,» – вирішили вони.

Перелякана жінка пішла до ворожки, щоб якось зарадити лиху. Та навчила її, що треба робити.

Наступного дня мати взяла чорного меленого перцю й обсипала ним довкола хату. А в хаті над дверми повісила божі образи, запалила свічки.

Ввечері, як завжди, прийшов леґінь – чорт і ніяк не міг зайти до хати. Він про все здогадався. Більше не турбував дівчину.

А через деякий час посватався до дівчини простий сільський хлопець. Молодята одружилися і через рік у Ганни народилося дитя. Подружжя зажило щасливо. Відтоді молодиця просила допомоги лише в Бога, а нечисту силу ніколи не згадувала.

 

Морське око

З давніх – давен жили у рідних Карпатах прості люди. Були вони бідними, тому мусіли працювати на панів. Несила стало бідарям терпіти: кращі з кращих молоді легіні почали збиратися в лісах і опришкувати. Деякі з них тікали від солдатчини, після якої поверталися сивими дідами, бо служили по 25 років.

Ось тоді й трапилася ця пригода. Розповідають старожили, що нібито ватажком в опришків був дуже гарний леґінь, якого звали Василем на прізвище Плав’янош. Пан дуже боявся ватаги опришків, бо вони відбирали багатство у його прислужників, а віддавали вдовам, сиротам, найбіднішим у селі. Для того аби зловити цього смільчака, у ліси було послано загін солдатів. Довго ті не могли схопити відважного юнака, бо ховав його у лісі кожен кущик, кожне дерево, кожна зворинка. На жаль, знайшлася в селі людина, яка видала місце схованки Василя. Хлопця спіймали, катували, але в село привести боялися, бо прості люди піднялися б на захист. Вони відвели його на Явір (озеро), викололи очі й убили. Друзі знайшли ватажка лише на другий ранок. Поховали під високим явором. А коли повернулися на це місце через кілька років, то побачили на місці поховання невелике озерце, з якого витікали два струмки. Один з них дав початок річці Плав’янці.

Минули роки, століття. Озерце, яке утворилося на місці загибелі відважного опришка, зміліло. Зараз це озерце ледве можна відшукати. Це лише невеличка криничка, в якій дуже смачна цілюща вода. Вівчарі, які випасають свої отари на цих горах, завжди прочищають його. Жителям села Плав’є здається, що це озерце – око вбитого опришка Василя. А зменшується воно подібно до людського ока, яке ніби витекло. Тому й названо воно «морським оком».

 

Легенда про чаклунку

Високо в горах, де дрімучі ліси, стрункі смереки та дзвінкі струмки, де шелестять пахучі трави, в хижці, що сховалась серед гір, проживала самотня чаклунка. Людська нога обминала ті звори, лише дикий звір ходив тими місцями. Ім’я чаклунки стерлось з людської пам’яті. Та пам’ятають люди, що була в неї дочка. Дівоче серце гірко краялось, бо не подобалось їй те, чим займалася мати. Бог дав дівчині добру душу. Вона любила пташок, кохалася у квітах, знала всі звірині стежки. Розваги не любила, друзів не мала. Так і зростала рік за роком. Виросла і розцвіла, мов квітка.

Але краса дівчини лише дратувала матір. Не вбереглася донька від злої долі, бо рідна мати прокляла її. Трапилося це так: якось красний легінь- лісоруб побачив дівчину в лісі й закохався в неї. Та відповіла взаємністю. Думали закохані, що ніщо не стане на заваді їхнього щастя. Та не знали молодята про бажання матері передати дочці навички страшної ворожби.

Зізналася дівчина матері про намір вийти заміж, а та страшенно розгнівалась і прокляла рідну дитину. Сама ж відьма невдовзі після такої звістки померла.

Молоді одружилися. Зажили в хижці щасливо, і скоро забулося материне прокляття. Незабаром народилося у них дитятко – дівчинка, справжня красуня. Батьки назвали її Гафією. Не могли натішитись нею. Доброю і порядною виростала дівчина. З усіх сусідніх сіл легіні домагалися руки Гафійки. Та прокляття баби вже стукало у вікна. Згадала мати про віщування старої, що хто покохає її дочку, мусить через три роки померти. Казала про це всім хлопцям, але ті не лякалися такої звістки, сватались до дівчини наввипередки. Та Гафія не хотіла їхньої смерті.

Вона народила сина-безбатченка. Страшне прокляття здійснилося – і безжальна смерть забрала сина, та не вбила в серці жінки доброту. Одного разу, навесні, коли все навкруги квітувало барвами, Гафію знайшли вбитою у лісі. Ховаючи жінку, плакало все село. Односельці не пробачили цього злій відьмі: на ранок хата її була спалена. Ніхто не знає, хто це зробив. Злі чари розсипались на порох. А добру Гафію ще й досі пам’ятають у селі люди.

Записано вчителями Дусинської ЗОШ І-ІІІ ст. Ганькулич М.В., Фізер О.С. та учнями Ганькулич Іриною, Павлович Євгенією, Ганькулич Мирославою, Полянською Оленою, Мелеш Мариною від Кукульника Дмитра Івановича, 1922 р.н., Павловича Івана Михайловича, 1925 р.н., Павлович Пелагії Федорівни, 1938р.н., Метенька Семена Михайловича, 1926р.н.

 

З КНИГИ Л. АНДРЕЛА «СВАЛЯВЩИНА У ПЕРЕКАЗАХ І ЛЕГЕНДАХ»