Село Росош виникло приблизно в кінці ХУІ століття. Це був період піднесення народного руху, коли народні месники змушені були переховуватися в лісах. За народними переказами, першим жителем села був народний месник Росошка, який поселився під Керечанським перевалом. Звідси і назва – Росош.

В архівних документах згадується, що в 1849 році в селі Росош був уже свій священик. Після 1733 року село згадується як філіал села Дусино. В селі налічувалося 471 греко-католиків. У 1937 році с. Росош належало до Березької Жупи і належало графу Шербону. В період окупації воно називалось «Копар», що по-угорськи означає «пустир».

 

Країна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Свалявський район
Рада/громада Дусинська сільська рада
Код КОАТУУ 2124082307
Основні дані
Засноване 1944
Населення 2250
Площа 1,428 км²
Густота населення 1575,63 осіб/км²
Поштовий індекс 89333
Телефонний код 3 803 133
Географічні дані
Географічні координати 48°29′48″ пн. ш.23°08′34″ сх. д.Координати: 48°29′48″ пн. ш. 23°08′34″ сх. д.
Середня висота над рівнем моря 307 м
Місцева влада
Адреса ради 89332, с.Дусино, вул.Миру, 98 , тел. 3-73-21

 

ПЕРЕКАЗИ

Про походження назви села

Старі люди розповідають, що назва села походить від прізвища злодія Росішка. Багато літ ховався він від переслідування. Ходив-блукав незнайомими місцинами, бачив багато різних чудових куточків. Нарешті прийшов у гірські місця. І відразу припала йому до серця ніким не займана долина, що розкинулася під горою Бужора.

Вирішив чоловік тут оселитися. Через деякий час Росішка вподобав собі в сусідньому селі дівчину й оженився на ній.

Народилися в них красиві доньки, та колишній злодій увесь час журився, що, знаючи про його минуле, ніхто не свататиме їх. Але чоловік думає, а Бог робить.

Заблукала якось у цих краях свита російських послів із Візантії. Впали їм в око ці красуні. Неймовірно щасливим став тоді першопоселенець, коли видав дочок заміж.

Ось так поширився рід Росішків, правнуки якого живуть і нині. А село носить назву – Росош.

 

У сиву давнину, рятуючись від панського свавілля, поселився під Керечанським перевалом, при дорозі, народний бунтар зі своєю дружиною- красунею. Звали його Росішко. З місцевості, де ховалися молоді люди, добре було видно дорогу. Вона вела в Широкий Діл і на гору Бужору. Біля дороги весело дзюркотіли струмочки, навкруги зеленіли ліси.

Стали молоді люди господарювати, завели худобу, народили семеро діточок-донечок. Виросли дівчатка, красунями стали. Всі були надзвичайно працьовитими.

Одного спекотного літа висохла вода в криниці – нічим худобу напувати. І пішли дівчата-красуні по воду в долину, до потічка. Набрали води, стали підійматися вгору, а назустріч їм – семеро легінів файних. Полюбилися легіням дівчата.

Олена припала до душі легіневі на прізвище Мателега. Друга, Маріка, – Миговичу. Третя, Поланя, – Шиповичу. Четверта, Анця, – Пітрі. П’ята, Юлана, – Поповичу. Шоста, Марта, – Капусті. А найменшу Г афійку вподобав хлопець на прізвище Яник.

Розрісся рід Росішків. І тісно їм стало господарювати під перевалом. Спустилися вони в долину, оселились по обидва боки потічків. А село назвали Росош.

 

Наміт

Давно, коли ще опришки захищали простих людей від панів (початок ХУШ ст.), поселився чоловік на прізвище Василь Намет у лісі біля гори Бужора.

Жінка на той час померла, але залишилася, як згадка про прекрасне й глибоке кохання, дочка. Звали її Оленою.

Дуже любив цей Намет свою дочку. Він мітив їй у женихи найкращих легінів.

Сталося так, що дівчина покохала простого бідного хлопця. Він ще й був сиротою. Важко сприйняв цю звістку від чужих людей Василь (а він став уже лісником на той час), та хоч не повірив, але строго – строго наказав доньці не зустрічатися із сиротою Іваном.

Та Олена не могла відмовити хлопцеві й не прийти на милу серцеві розмову.

Іде лісник якось Ділом (так називався ліс) і мріє про щасливе майбутнє Олени. Але що це? Підходить ближче, а то його улюблениця весело розмовляє з ненависним йому хлопцем. Злість взяла старого, він і сам не помітив, як підніс рушницю й вистрелив – спочатку в доньку, а потім в Івана. Згодом закидав їхні тіла хмизом, щоб ніхто не побачив. Це місце стало нечистим.

Все ж через деякий час люди довідалися про це, бо з тих пір почала нечиста сила водити по лісу тих, хто потрапляв туди.

Всі стали боятися того місця, яке з того часу почало називатися Наміт. Кожному подорожньому потрібно було кидати гілочку, щоб не водила нечиста сила по всьому лісу.

 

Мигальова Копань

Жив собі один чоловік, звали його Мигаль (Михайло). Був він невисокого зросту, зате трудолюбивий надзвичайно. Узявся він якось викорчовувати ліс. Корчувати було важко, і виконував він цю роботу частинами. Зробив собі землянку, в якій почав жити. Разом з ним поселилися і його два брати з сім’ями.

На розчищеній площі садили картоплю, кукурудзу. А на полянках випасали худобу.

Та ось з’явилися на їхньому полі дикуни. Мигаль чатував кожен вечір, розкладав вогонь, щоб злякати звірів.

Одного разу розлючений дикун накинувся прямо на нього. Наляканий Мигаль взяв сокиру і став відбиватись. Кілька ударів по голові – і звір упав.

Всі люди дивувалися, як такий невеличкий чоловік убив дикуна.

Урочище, де жив Мигаль зі своєю родиною, люди назвали Мигальова Копань.

 

ЛЕГЕНДИ

Поломи

Навкруги Росошів були дрімучі ліси, такі дрімучі, що лише босоркані літали на віниках та лякали людей. Зібралися якось босоркані на шабаш (на теперішніх Поломах). Витанцьовують, скачуть, радяться, як шкодити людям.

Раптом небо вкрили чорні хмари, знявся сильний вітер – почалася страшна буря. З неба посипався град, як курячі яйця.

Ніби сам Бог протестував проти темної сили. Застогнали дерева – то босоркані й далі справляли свій шабаш.

А на ранок все стихло, босоркані розбіглися. Лише на місці їхнього шабашу лишилися поламані дерева.

Звідси й пішла назва – Поломи.

Записано вчителями Росошанської ЗОШ І-ІІ ст. Шипович О.І., Пітрою С.В. від Поповича Федора Івановича, 1930 р.н., Яник Гафії Василівни, 1928 р.н., Попович Марії Василівни, 1925р.н.

 

З КНИГИ Л. АНДРЕЛА «СВАЛЯВЩИНА У ПЕРЕКАЗАХ І ЛЕГЕНДАХ»